Блог | Поруч з Росією це завжди принаймні відкладена війна – хоч в НАТО, хоч не в НАТО

Як відомо, 5 червня 2000 року Сполучені Штати на вищому рівні, тобто в особі президента Клінтона, відхилили прохання Путіна прийняти Росію до НАТО і в той же день запропонували такий вступ Україні, яка тоді (в особі президента Кучми) цього запрошення нібито й не помітила, отямившись значно пізніше (8 років потому), коли було вже трохи пізно (як казав згодом один депутат – “надто запіздало”), адже в НАТО тоді вже фактично керувала німецька відьма.

При цьому червневі (2000 року) слова Клінтона щодо “відкритих для України дверей до Трансатлантичного співтовариства” були аж ніяк не простою даниною ввічливості, а цілком реальною пропозицією, бо це все відбувалося якраз між четвертим (1999 року) й п’ятим (2004 року) розширеннями альянсу, коли до нього увійшли відповідно Польща, Угорщина й Чехія (3), а також Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина й Словенія (тобто 7) – загалом 10 розумних країн колишнього соціалістичного Сходу, Україна ж свій справжній шанс, таким чином, тупо (“багатовекторно”) проґавила.

Письменників, які б саме тоді (тобто КОЛИ БУЛО МОЖНА й навіть ЗАПРОШУВАЛИ!) гучно розповідали б, що Україна не в НАТО це відкладена війна з Росією, в той час було не дуже багато (десь приблизно близько нуля), тож в країні тоді існував досить потужний [майже] консенсус з питання такого вступу, а саме – не квапитися.

Втім, оскільки славнозвісна “аніпрощойна” п’ята стаття Вашингтонського договору (“…що визначать за необхідне”) існувала вже тоді так само, як і зараз, 

то вся руйнівна сила непереможного НАТО полягала зовсім не в ПРАКТИЧНОМУ застосуванні принципу “Всі – за одного!”, однаково малоймовірному (внаслідок дурної необхідності консенсусу) і тоді, й зараз, 

а лише тільки в ТЕОРЕТИЧНІЙ ЗАГРОЗІ такого малоймовірного застосування, 

коли американські президенти ще не розповідали, чи дуже вони хочуть захищати далеку заокеанську Європу (й за яких саме “взаємовигідних” нав’язаних фінансових умов такого захисту), чи хочуть взагалі не дуже, 

а власне шановний блок ще не встиг незворотно спаплюжитися чимось на кшталт: “Де вибухи? Немає жодних вибухів! Де докази? Це помилка! Вони ненавмисно! Вони вже вибачилися! Вони більше не будуть! Ми не ризикуватимемо заради ваших дрібниць нашою безпекою, й не провокуйте нас заради вас на Третю світову! Угорщина – проти!!!”…

І якщо навіть коли це опудало дійсно когось лякало, Україна, дуже м’яко кажучи, ще вагалася (років вісім), чи воно їй потрібне, 

то чому зараз, коли воно вже виглядає вкрай жалюгідно й час від часу прямим текстом каже, що не захистить ані членів, ані нечленів, 

нам – з і без того 28 двосторонніми безпековими угодами (включаючи, між іншим, договори зі Штатами й з ЄС)!!! – раптово так сильно засвербіло ще й бути, крім того, всередині такого срануватого гаранту 

[де й 5 відсотків на оборону це величезний (“антисоціальний”!) подвиг], 

що наша воююча країна (потенційні захисники якої скоріше вистрибують з вікон чи перепливають Тису, ніж дають себе забусифікувати) готова на подальші людські й територіальні втрати – 

заради брязкальця або того, що грамотні мовознавці раджуть називати не пустушкою, а смочком чи пипкою?

Є й інші вагомі причини? Гаразд, так от про них тоді й кажіть, але ж “запіздале” на чверть століття НАТО тут до чого?