Блог | Ми – колишні смертники, які пережили друге народження

Показала знайомій німкені фотографії Маріуполя, зроблені у 2022 році. Вона спитала: “Як ти там вижила?”

Якби я тільки знала, як вижила, то розповіла б іншим, щоб вижили всі.

Виявляється, вижити у Маріуполі – це ще не все. Потрібно якось жити далі. На жаль, жити виходить не у всіх.

Щоб пояснити умови виживання у місті, яке цілодобово бомбардували росіяни, я написала один текст. Написала його у 2022 році. Потім загубила. Потім знайшла та виклала у телеграм.

Це дуже дивний та страшний текст. Зараз би я так не написала. Напевно, цей текст є реакцією на виживання всередині пекла, яке по суті було неможливим.

***

Ми колишні смертники, які пережили друге народження.

Усі, хто не помер у Маріуполі, намагаються вижити у звичайному світі. Війна розкидала нас по різних містах і країнах.

Якщо влаштувати перекличку, то голоси маріупольців зазвучать звідусіль. Навіть з ворожої території. Це викликає подив і лють. Вони знають, як нас убивали рашисти, чому ж подалися на темний бік?

Я розумію, що ніколи не зможу передати словами маріупольське пекло. Розповісти про нього неможливо.

Я не знаю, який вигляд матиме на папері фізичне відчуття безвиході. Як пояснити, що означає апатія смерті? Коли ти на межі відходу, між небом і землею, а довкола – почорніле від горя та страху місто.

Дах будинку здіймається від вибухів, а твій “дах” з’їжджає від страху.

Багатотонні бомби, нескінченні снаряди, підлі міни та постійний дикий крик від одного кінця міста до іншого.

Кричать ті, хто вмирає, хто намагається вижити, кому страшно і в кого більше немає сили давати собі раду мовчки.

Кричить від розпачу той, хто здався, і від напруження той, хто ще бореться. Пошепки кричить той, хто повільно згасає від голоду і зневоднення. Голосить мати, яка втратила дитину.

Плаче малюк біля мертвої матері. Йому дуже холодно, а вона вже не обіймає і не зігріває його.

Неможливо передати словами страх, холод, розпач, нічний жах, небажання бачити реальність.

Слова не зможуть стиснути крижаними пальцями серце й зупинити погляд на одній точці. На точці між жахом життя і страхом смерті.

У Маріуполі не було сну. Не було тиші. Не було світла. Здавалося, що сонце назавжди закотилося за обвуглені будинки.

У Маріуполі не було життя. У Маріуполі був крик, який перекривав обстріли та бомбардування. Це кричали наші душі.

***

Ці фотографії Маріуполя 2022 року зі сторінки Mariupol Destruction and Victims.

Справді, як там можна було вижити?