Блог | І знову – кадри вирішуватимуть усе: недорогі або кваліфіковані

Україна загалом під час війни втратила внаслідок мобілізації й виїзду орієнтовно понад 8 мільйонів осіб, у зв’язку з чим вважають, що нам загалом не вистачає принаймні 5 мільйонів працівників.

Згідно з опитуванням НБУ, наприкінці минулого року скаржилися на дефіцит кадрів приблизно 80 відсотків підприємств.  

За найстриманішими оцінками, для підтримки кількості працездатного населення в Україні на сталому рівні потрібно ЩОРОКУ залучати 250-300 тис. мігрантів.

Наразі ж іммігрантів в Україні – десь 40 тисяч, хоча до війни було майже 200 тисяч.

При цьому, приміром, у ТПП кажуть, що бізнесу потрібні не всі поспіль, а люди, які  ментально й культурно є досить близькими до України, наприклад – фахівці з колишнього соцтабору, включаючи країни, що раніше входили до Югославії, а з пострадянських – краіни Балтії.

Але варто пам’ятати, що бізнесові собівартість іммігранта сьогодні значно вища, ніж витрати на найм українця. Зокрема, роботодавець має компенсувати іноземцеві вартість переїзду, знайти йому житло та закріпити за ним “опікуна” (особу, яка допомагатиме адаптуватися в Україні); до того ж, за дозвіл на працевлаштування роботодавець має сплатити адмінзбір 15-30 тис. грн залежно від терміну дії.

Звісно, має місце й безумовна конкуренція в боротьбі за працівників з роботодавцями з Польщі, Німеччини та інших європейських країн, де неспівставно вищі розміри зарплат (і, до речі, значно простіші імміграційні вимоги).

Недарма ж, за свідченням Міжнародної організації праці, близько чверті найманих працівників у Євросоюзі – іноземці.

З іншого боку, нагадаю, що, коментуючи імміграцію до Європи, президент США порадив європейцям “взяти себе в руки”, а інакше, мовляв, “Європи більше не буде”.

Так от, те ж саме незабаром може торкнутися й України, адже вже зараз, посилаючись на Мінсоцполітики, пишуть, що у 2050-му році в Україні “своїх” залишиться лише 25 млн (внаслідок не стільки загибелі, скільки неповернення після війни, додаткового виїзду ще пізніше та інших сучасних демографічних факторів – віку, народжуваності, смертності).

Між іншим, активно називають і найреальніші невибагливі країни, що мають стати джерелами необхідної нам трудової міграції (для настільки ж невибагливих роботодавців!), якщо європейського Сходу не вистачатиме. 

Частіше за всіх мають на увазі азійські Бангладеш (навіть частіше за майже півторамільярдну Індію), Індію, Пакистан, а також африканські Кенію й Ефіопію; рідше – азійські Непал, М’янму, Таїланд, Лаос, Камбоджу, а також латиноамериканські Колумбію й Гватемалу.

Нагадаю також, що з урахуванням зовсім інших традиційних демографічних особливостей відповідних націй-“донорів” (зрозуміло, у трудовому, а не фінансовому сенсі) шановних запрошених гостей з часом стане в нас значно більше за сучасні нації України.

Тож краще б, звичайно, якщо б поверталися свої, але ж кожен, хто вже встиг адаптуватися за кордоном, без зайвих сантиментів обере собі країну за смаком, тож Україні ще слід для гідної конкуренції – і за чужих, і за своїх – ретельно підготуватися.